Президент Володимир Зеленський може пишатися собою. Ось уже майже тиждень українці жваво обговорюють його привітання у новорічну ніч. Щоправда, глава держави та його технологи, мабуть, очікували іншого ефекту від цієї промови. Та трохи загралися у миролюбність і передали куті меду. Вийшло настільки контроверсійно, що вже 1 січня довелося екстрено підключати ботоферми, а в соціальних мережах почали зявлятися коментарі вдячних пересічних громадян, які разом, наче під копірку, «плакали» від захвату та мудрості вітчизняного правителя у стилі середньоазійських республік. З іншого боку, звернення Зеленського своєрідний дороговказ, як, куди та навіщо президентська команда рухатиме Україну найближчим часом.
Лейтмотивом 13-хвилинного ролика глави держави була пропозиція нової національної ідеї. Її президент сформулював максимально просто, в дусі всіх своїх політичних лозунгів «навчитися жити разом у повазі заради майбутнього своєї країни». На перший погляд, звучить непогано. Та деталізація за Зеленським відверто шокувала. Він зі святою простотою і наївністю в очах поставив знак рівності між «бандерівцями» та «ватниками», Православною церквою України та контрольованою з Москви Українською православною церквою, і, звісно ж, між українською і російською мовами. І як висновок класичне «яка різниця?», більш відоме, як «какая разница?».
Загалом промова остаточно підтвердила поворот господаря Банкової на Схід, від якого Україна намагалася втекти впродовж останніх 6 років. До того ж, вже перебуваючи в епіцентрі світоглядного скандалу, президентська команда вляпалася до ще одного. Виявляється, вітальне слово Зеленського переінакшений плагіат. Автори президентського спічу, вочевидь, надихнулися есе українського письменника Уласа Самчука «Нарід чи чернь?». Наснага, однак, виявилась трохи збоченою, бо публіцист писав рівно навпаки до сказаного главою держави: «не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін». Та чого лише не зробиш заради політичної доцільності.
В останньому Зеленський досягнув таких успіхів, що йому, здавалося б, несистемному політику може позаздрити будь-який ветеран вітчизняного політичного цеху. Осідлавши серединну позицію у час виборчої кампанії, він набрав рекордні відсотки в другому турі та ще й привів до однопартійної більшості власну партію. Та за цим почався проросійський дрейф президента, який вже складно не помітити неозброєним оком. Зміни з реваншистським душком ідуть із такою швидкістю, що політичні події 2020-го вже зараз очікуються з острахом. Якщо непередбачуваність Зеленського рік тому виглядала, якщо не плюсом, то хоча б нешкідливим елементом, то тепер щоразу сильніше грає проти держави та національних інтересів.
Лише перші пять днів нового року додали мазків до скандальної картини. Спочатку якісь пройдисвіти-забудовники анонсували приїзд до Києва політичної лузерки та фанатки Путіна Хакамади, потім у столиці зявився релікт 90-х і любитель заїхати в окупований Крим Dr. Alban, а надвечір неділі папараці застукали на відпочинку в екзотичному Омані й самого Зеленського. Усі ці події неабияк підірвали соціальні мережі. Схоже, владній команді вилізе боком вояж до азійської монархії президента, який так красиво «знищував» свого попередника Петра Порошенка за відпочинок на Мальдівах на четвертому році президентства.
Далі слід бути готовим до найгіршого. Наприклад, візиту до Москви на святкування 75-річчя «перемоги» з вже готовим формулюванням про «не треба розділяти». А ще ж є 23 лютого і 8 березня, 1 травня і 22 червня, 28 жовтня і навіть 7 листопада. І для усіх цих памятних для homo sovieticus дат Офіс президента та команда його спічрайтерів радо знайде виправдання. Однак свята та псевдосвята є лише вершиною айсбергу. Справжні тектонічні зсуви можуть статися на ще важливіших напрямах. Наприклад, у питанні війни та миру. Ось Росія устами колаборантки Поклонської вже пророкує новий етап у розвитку взаємин і пропонує відправити посла до української столиці. А гіршим за окупацію окремих районів Донецької та Луганської областей може стати лише їхнє повернення у вітчизняне правове поле на російських умовах із правами автономії та відсутністю реального контролю не тільки за державним кордоном, а й за будь-якими процесами в тамтешніх «народних республіках».
Чи миритимуться із цим українці й надалі питання відкрите. Режим Януковича впевнено йшов дорогою нищення національної памяті й таврував все українське «фашистським». Та в один момент, до слова, не найкритичніший у світоглядній битві, терпець народу увірвався. Що було далі історія відома. Президент зі своєю свитою змушений був втекти, а гасло періоду українізації 20-х «Геть від Москви» заграло новими барвами. Проте, виявилося, що обраний у буремну зиму 2014-го шлях не незворотній. Цьогоріч Україна святкуватиме 29 років від проголошення незалежності. Що ж, до старозавітних чотирьох десятків літ залишилося не так вже й довго
»
Гончарук відзвітував про досягнення уряду і розповів про майбутні плани
Гончарук відзвітував про досягнення уряду і розповів про майбутні плани
Премєр-міністр Олексій Гончарук перелічив досягнення свого уряду у 2019 році й відніс до них свіжий контракт "Нафтогазу" й "Газпрому" щодо транзиту газу на наступні 5 років.
2019-й в Україні: віртуальне стало реальним, реванш на порозі та втіха визволеними
2019-й в Україні: віртуальне стало реальним, реванш на порозі та втіха визволеними
Антон ФЕДОРЦІВ, ПОСТУП
Рік, що минає, зафарбував Україну у зелені барви. Фактично всі успіхи (їх відверто небагато) та невдачі (тут вже більше) так чи інакше повязані з прізвищем чинного президента Володимира Зеленського. Його обрання відправило в нокдаун політичну еліту й дало надію на демонтаж застарілої системи управління. Та непрофесіоналізм нової владної команди поступово ставить під загрозу існування державного механізму як такого.
Рік, що минає, зафарбував Україну у зелені барви. Фактично всі успіхи (їх відверто небагато) та невдачі (тут вже більше) так чи інакше повязані з прізвищем чинного президента Володимира Зеленського. Його обрання відправило в нокдаун політичну еліту й дало надію на демонтаж застарілої системи управління. Та непрофесіоналізм нової владної команди поступово ставить під загрозу існування державного механізму як такого.