Антон ФЕДОРЦІВ, ПОСТУП

Президент Володимир Зеленський на третьому році каденції продовжує бути головним генератором політичних новин. Ідеї глави держави та його оточення постійно циркулюють в інформаційному просторі. Та від цього фонтану задумів поволі втомилися навіть найвідданіші шанувальники колишнього коміка. Достатньо поглянути на кількість реакцій людей на дописи Зеленського в соціальних мережах, аби зрозуміти – його так багато, що президент почав дратувати. Тож не за горами й та мить, коли у внутрішню еміграцію вслід за виборцями Петра Порошенка вирушать і прихильники шостого глави держави.

Уся ця дійсність, однак, не надто тривожить Банкову. Цього літа Зеленський лише утвердився у своєму бажанні зробити бодай щось та довести до кінця хоча б одну з раніше заявлених грандіозних ідей. Та в процесі їхньої реалізації глава держави продукує десяток нових на межі з фантасмагорією. Президентський університет у державі знищеної науки та докторів філософії на кшталт Киви, мільярд посаджених дерев у лісі популізму зі швидкістю кількасот на секунду, 12 тисяч спортивних майданчиків по всій країні з віртуальними тренерами зі студії «Квартал-95» та списку друзів президента тощо. Та замість схвалення і захоплення президентська команда отримала взамін порцію нових мережевих мемів і фотожаб.

Проте, всі подібні ініціативи мають і позитив для Банкової. Вони стають тим інформаційним шумом, у якому губляться справді важливі та суперечливі рішення влади. Класичний приклад – посилення ролі Ради національної безпеки і оборони. Звісно, для Зеленського цей координаційний орган став зручним інструментом швидкого втілення у життя складних для реалізації у лабіринтах державного механізму політичних рішень. Але поступово РНБО перетворюється у вітчизняний аналог інквізиції, який не тільки підміняє собою правоохоронні органи та суди, а й зводить рахунки з політичними конкурентами. Далі буде. Зеленський руками свого представника у Конституційному суді, народного депутата Веніславського вже подав законопроект, що має на меті заборонити судам зупиняти рішення Радбезу про накладення санкцій до початку розгляду питань по суті.

Істина, однак, пізнається у порівнянні. Усі згадані вчинки та багато інших кроків перетворюються на дрібне шкідництво, якщо поглянути на бурхливу (без)діяльність чинного президента на міжнародній арені. Власний провал зовнішньополітичного треку за половину терміну на посаді Зеленський за чиєюсь безглуздою підказкою почав маскувати глумом із елементами агресії щодо західних партнерів. Наприклад, від президента Сполучених Штатів Байдена і НАТО він вимагав перспектив членства в альянсі, хоча не спромігся досі призначити очільника української місії в Брюсселі. Потім записав відео з низкою ультимативних запитань про інтеграцію з ЄС до кандидатів у канцлери Німеччини, коли виконання Угоди про асоціацію заледве перевалило за 50 %. А зізнання у зриві спецоперації із захоплення російських «вагнерівців» через «втягування іншими країнами» в цей процес – вершина дипломатичного генія українського президента.

Усі просторікування Зеленського про набуття суб’єктності під час його каденції не варті й гроша. Шантаж і ультиматуми Заходу добре працювали хіба що в горезвісному серіалі «Слуга народу». Натомість у реальній політиці вони лише лиють воду на млин Росії, яка марить розривом офіційного Києва з провідними столицями планети та поверненням України до орбіти впливу Кремля. Суб’єктність на міжнародній арені не стверджується абсурдними звинуваченнями на адресу США та Туреччини чи неадекватними вимогами до Німеччини і Франції. Принаймні, публічними. Дипломатія взагалі любить тишу. А всі показні струси повітря президентом лише здатні перетягнути західних партнерів на бік Москви в маркуванні України як failed state.

Дипломатичні потуги Зеленського вже своєрідно «оцінив» президент Росії Владімір Путін. Під час традиційної «гарячої лінії» він без підхідців заявив, що Зеленський передав країну під «повне зовнішнє управління». Мовляв, усі ключові питання життєдіяльності України вирішують у Вашингтоні чи Брюсселі, інколи – в Берліні та Парижі. Та й потреби зустрічатися із Зеленським за таких умов немає. Ось так одним пасажем російський президент фактично поховав кількамісячні мрії глави держави про очну зустріч, яка з якогось дива обов’язково стане проривом. Зеленський у розумінні Путіна – лише пішак. Натомість спроби й далі гнути свою лінію із Заходом зроблять його найслабшою фігурою на світовій шахівниці й для Байдена зі спадкоємцем Меркель. Для них жертва таким пішаком не супроводжуватиметься муками сумління.

Зате це велика проблема для України. Якщо недолугі внутрішньополітичні ініціативи отримують відсіч зусиллями парламентської опозиції, місцями здорової судової системи та громадянського суспільства, то зовнішня політика фактично стала полігоном для «творчих» експериментів і експромтів Зеленського. Розгорнута ним бурхлива діяльність там нагадує саботаж, спрямований на зрив євроатлантичного курсу та повернення до самоізоляції часів Януковича. Імовірно, вплив заточеного на порозуміння з Росією оточення президента став вирішальним. Звісно, можна втішатися думками про майбутню відставку Зеленського. Та хто сказав, що колишній комік із роздутим почуттям власної важливості обмежиться навіть двома термінами на посаді?..

от admin