Вистава режисера Володимира Кучинського «Наркіс» збирає молодіжні аншлаги

Богдана БОДНАР

Володимир Кучинський вигадав свій бароковий світ, в якому намагається жити, незважаючи на реалії сьогодення й віяння всіляких театральних мод. Живе собі, перекладаючи, як пуцлі, барокові відчуття та вибудовуючи з них вистави.

З якоюсь лише йому зрозумілою циклічністю він повертається до своїх улюблених авторів і бавиться їхнім словом. Інколи легко й вигадливо, інколи з упертістю малюка, який упізнає світ. Сам Кучинський пізнає світ, як маля: кожен день з чистого листка, відкрито й безпосередньо. Ці викарбувані на могилі слова Григорія Сковороди «Світ ловив мене й не спіймав» якось, мабуть, навіть не усвідомлено звабили його й притягнули до філософії Сковороди, та й примусили етапно повертатися до його творчості.

Спочатку був «Благодарний Еродій», який ознаменував новий період у творчості Театру ім. Леся Курбаса. Розкутість акторського існування, майже містичні ворота — сценографія Андрія Гуменюка давали змогу говорити про окресленість мистецького пошуку Володимира Кучинського та його однодумців. Сковорода відкривав світ молодим акторам. Ще тоді в нотатках режисер зазначив: «Знання душі — це знання світу істини, і лише через прояви талановитих ми пригадуємо для себе те знання. Принцип зовсім простий: пізнаючи, розгадуючи коди великих у грі-дійстві, забаві через тексти, через образи, через звуки (і символи — у кінцевому результаті) — ми пізнаємо світ душі».

Через десятиліття Кучинський повернувся до Сковороди. Цього разу «Наркіс» — один з перших і найскладніших філософських творів Сковороди. До забави з ним Кучинський запросив передусім Андрія Водичева, благодарного Еродія з того першого доторку до Сковороди. Можна сказати, що він подорослішав і зумів стати Другом не лише Сковородівських текстів, але й молоді, яка вперше втягувалася у філософську забаву, котру спровокував Кучинський. Якось підсвідомо повертаєшся до цієї першої забави, хоч із нею тебе розділяють роки, та й більшість глядачів не пам’ятає того початку гри зі Сковородою. А може, варто про неї забути, хоч би на час нових філософських забав, щоб поринути в них так само самовіддано, як це робить Кучинський. Йому колись мріялося, що критик має бути на кожній репетиції і виставі театру, щоб усвідомити шлях творення. Якось таке в реалії не виходить. Тож «Наркіс» дивлюся на відстані трьох тижнів двічі. Звичайно, вистави ці відрізняються, але не концептуально, а лише в певних нюансах і деталях.

Господні лики оточать глядача ще в крихітному фойє театру, залишаючи відчуття якогось внутрішнього блаженства. Світло вихопить з темряви циліндр — прообраз Діогенової бочки, в якій тінь руки намагатиметься в одну мить утримати сонце, а в іншу — серце чи, може, душу? Власне про душу йтиметься у цій непростій театральній розмові. Вона здебільшого точитиметься між Другом — Андрієм Водичевим — та Лукою — Олегом Стефаном. Решта: Клеопа — Микола Береза, Памва — Олексій Кравчук, Філон — Тамара Ґоргішелі, — як декоративне доповнення до цих складних філософських діалогів.

У цій роботі Кучинському шалено пощастило з духовними однодумцями — із художниками-концептуалістами Влодком Кауфманом і Наталкою Шиміною. Властиво, сценографія вистави є настільки асоціативною, що може претендувати на окреме ґрунтовне її дослідження. У ній відверто розкрито шлях людини до пізнання своєї душі та усвідомлення швидкоплинності часу. Від спроби філософування в бочці, до миті, коли бочка перетвориться на піщаний годинник і настане усвідомлення, що останні піщинки часу вже стікають — і час думати про Вічне. Тоді понесуться до небес ірмоси…

Та це буде останньої миті. А поки що філософування про Людину. Її народження, як з кокона метелика, її гріховність і неможливість усвідомити себе як прообраз Божий. Можливо, когось згіршила рухомість окладів: однієї миті бачиш лик святого чи лик Божий, іншої — перед тобою дзеркало як ствердження, що лише від тебе залежить, чи твоє обличчя може обрати Бог. Кучинський, мабуть, сам цього не усвідомлюючи, створив виставу, яка може стати найбільшим моральним стимулом для людських душ. Здається, що сотні проповідей священнослужителів усіх світових конфесій не матимуть такого впливу на людей, як ця філософська розмова, чиста за думкою, еклектична за візуальним образом.

У останні роки Кучинський відверто у своїх виставах тяжіє до еклектики, хоча стверджує, що творить лише театр бароко (але бароко в наш час — це вже еклектика!). Ця еклектика в «Наркісі» дуже відповідна. Наче ми борсаємося в нескінченності проблем і ніяк не усвідомимо, що властиво найважливіше в усі часи — лише Душа. Андрій Водичев уже не такий красивий, як десять років тому, але більш одухотворений. Його розмова про душу не просто розмова, це екзистенція найвищого ґатунку. Йому відповідає іронічний «віра-невіра» Лука — Олег Стефан. Солодкоголоса птаха Тамара Ґоргішелі — приємний і яскравий декор, але не філософський акцент. Власне її погляд у вічко труни, ще один акцент сценографічний, дуже важливий у концепції цієї складної вистави. Людина в ній проходить шлях від народження в коконі до омивання ніг, від намагання згорнутися від болю, як у материнському лоні, до сміливості розкласти руки для розп’яття.

На цім шляху ірмоси переплітатимуться із філософськими роздумами, деколи домінуватимуть над текстом, інколи підкреслюватимуть його значущість. Усе рухатиметься до однієї цілі — молитви: «Почуй мене, душе моя!»

от POSTUP