Інна КОРНЕЛЮК, Ніна ГАЛАН

Григорій Грабович. Тексти і маски. — К.: Критика, 2005. — 312 с.

Про літературну критику

Літературна критика в Україні не має нічого спільного з тією, котру пропонує Гарвард. І мрією сучасних літераторів, схоже на те, є бажання прочитати професійну критику на написане.

У випадку із Григорієм Грабовичем можна алюзіонувати так: «Обережно, мрії здійснюються». Як не прикро, навіть літературні рецензії в нас досі залишаються нецікавими, непоказовими: ні для рецензованих, ані для cамих читачів. І не в авторах із їхніми книжками проблема.

Звичайно, в Україні відчуття специфіки критичного стану, в якому перебуває літературна творчість, набагато гостріші, проте потрібно знати, що з тими невтішними думками робити. Наприклад, Ігор Бондар-Терещенко — чи не єдиний критик, який своєї гостроти не боїться й готує свою коронну «перчену» критику під смачним соусом. Для ІБТ не існує непоєднуваних прийомів, навіть якщо для ствердження переваги критика над автором потрібно скинути з олімпу найуспішніших богів (які творять чи давніше творили) у літературі. Хоча маска делікатності Бондарю-Терещенку не до снаги, все-таки це рівень вищий, на відміну від того, в якому звик працювати цей відомий вільнодумець.

Натомість Джордж Грабович делікатним бути вміє: чи про померлих класиків мова, чи про класиків сучасних. А щоб демаскувати наукову безкомпромісність гарвардського професора у його «Текстах і масках», замало бути читачем франків, шевченків, еліотів, велеків, блумів, бруксів, борхесів, гальтонів тощо. Щобільше, треба мати талан (і талант) написане Еліотом чи Велеком розуміти й втримуватися на належному рівні, причому без маски інтелектуала на обличчі. І головне, без маски відвертості.

Про маскування

Маскування, маскарад, карнавал продовжується і потойбіч літератури. А в епіцентрі безлічі личин сидить страх відвертості. Текст — це настільки універсальне явище, як дзеркало. Тобто кожен може знайти в ньому символічне відображення власного обличчя (або відображення маски). У прозі Миколи Хвильового Грабович знаходить символічну автобіографію: суїцид Хвильового написано сценарієм (у найкращому значенні цього слова). І сценарій власної смерті видатний український письменник орнаментував у власних творах, листах до друзів: «Словом, достоєвщина, патологія. Але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Чи це дає нам підстави думати, що смерть автора стала його останнім виправданням перед собою, що не боягуз і не нікчема, і що знайшов таки ту високу силу волі кинути виклик суспільству, врешті-решт, собі? Може, не Достоєвський, а Гемінґвей? Ні, Хвильовий — просто мало хто його в нас досліджує, бо кому важлива літературна історіософія, крім її шукачів. Ще хіба що схожі наукові розвідки будуть маленьким застереженням усім тим молодим й особливо обдарованим, які думають, що писання книжок — звичайне приміряння (на свою непривабливу фізіономію) маски.

Свого часу до кожного автора приходить думка, що в нього якраз таке обличчя, на яке він заслуговує. Зокрема у власному житті. І немає на те ради. Яке твоє обличчя, стільки за нього й заплатять, тож в Україні літератори не спроможні продати себе дорого. За межами України — все по-іншому: хтозна, чи їх там потребують більше, проте наших авторів там готові купувати і читати.

Про кохання з відьмами

Історія літератури (української теж) — відьомська історія, де чорт голову собі скрутить. Рене Велек в «Історії новітньої критики» (1750 — 1950 рр.) пише: «Спроби написати еволюційну історію (літератури) не вдалися …немає еволюції в історії критичного мислення …немає прогресу, немає розвитку, немає історії мистецтва — є тільки історія письменників, інституцій засобів. Це — бодай для мене — кінець ілюзії, занепад історії літератури».

На щастя, Грабович не такий скептичний, та ж історію української літератури та культури маємо творити, і це творення вище за теоретичні застереження. «Річ у тім, що кожне покоління цікавиться Мистецтвом інакше; кожне покоління, як і кожна людина, приносить до споглядання мистецтва свої власні категорії сприйняття, ставить свої власні вимоги та свої власні потреби», як писав Еліот «У призначенні поезії та призначенні критики».

Літературні постаті, події та процеси гостро потребують переосмислення в контексті нового часу. Час плине, маски змінюються, а митець у творі залишається незмінним. У митця не запитаєш: «Прошу пана, а що малося на увазі в ось тому рядку?» Автор — майже бог: що хотів сказати, те й сказав. Помилився — що ж це його помилка, нічия інша і не схожа на інші. Щоб література, якою відьмою вона не була, щось творила і вносила хоч якусь потойбічну силу в полювання й кохання стосовно своєї відунської призначеності.

Якщо вірити Грабовичу, коли вже відьма, то нема чого маскуватися: себе чи когось іншого в собі. Як ти Забужка — будь нею до кінця: поетеса, яка плаче в своїх текстах демонічним реготом відьми, щоб заховати своє обличчя під поважною маскою літератора-лавреата-автора бестселлера, є НЕЩИРОЮ. Нехай вже українська література вкрай рідко буває щирою, то чому вона досі не навчилася гарно маскуватися? Який читач їх таких полюбить? Адже справжня відьма (література) буває такою невимовно красивою.

от POSTUP