Якось по-телефону

Леся БАЛУЦЬКА, ПОСТУП

Якось, розмовляючи по-телефону зі своїм давнім добрим другом, я під кінець розмови, почула від нього обурену і вчувалося, що наболілу фразу: «Усі люди невдячні!». Перебуваючи в не дуже доброму гуморі, мій друг хотів отримати від мене підтримку, шляхом схвалення його слів. Натомість, я розгублено і зніяковіло замовкла, адже не могла без вагомих підстав так безапеляційно стверджувати про тотальну людську невдячність. Перекинувшись кількома звичними фразами, нашу розмову було завершено.

Через дві години, коли я встигла це питання обміркувати, адже увесь цей час нав’язлива думка про невдячну людську вдачу ніяк не покидала мене, я таки передзвонила своєму ображеному другові і одразу запитала: «А який зміст ти вкладаєш у поняття «вдячність»?» . Так розпочалася наша довга і цікава бесіда, яка поступово перелилася із проблеми «вдячності» у її першоджерело –проблему «образи».

«Тонкій душі обтяжливо усвідомлювати, що хтось зобов’язаний їй вдячністю; грубій же душі — усвідомлювати себе зобов’язаною комусь».
(Фрідріх Ніцше)

Так от, важливо, що вкладати у поняття «вдячність», не заглядаючи у словники і не запитуючи думки у суспільства, а для себе особисто? Якщо вдячність – це обов’язок, необхідна умова відплатити за послугу, тоді, ясна річ, що в очах людини, яка вималювала собі таку умову – всі інші люди, з якими їй доводилося мати справу – будуть невдячні. Бо завжди є і залишаються ті, хто сприйматиме ваші дії, як самі собою необхідні, а вашу так звану послугу, за яку уже вами внутрішньо встановлена «такса», як належне. Тому то й завжди здаватиметься, що безпристрасна мовчанка або ж інша поведінка особи, якій ви вчинили добро є завідомо невдячною.

Невдячною і навіть негідником здаватиметься людина, яка не лише не згадує в жодному ракурсі про чиїсь добрі наміри та дії, а навіть більше – починає ставитися до свого добродія зверхньо чи зухвало, або ж і зовсім завдає йому зумисної шкоди. Саме тоді особа – доброчинець особливо гостро починає відчувати, що потрапила в немилість. А ще до кого? «Та я ж йому свого часу…», – починають злісно полоскатися мізки спогадами.

Інша річ, коли робити своє добро безкорисливо, не очікуючи показної моральної чи матеріальної винагороди. Звісно, тут слід розмежовувати питання різного роду боргових зобов’язань, надто великих сум коштів тощо. Хоча історія знала і таких безкорисливих меценатів. Їхні імена, попри небажання бути відомими, все ж устигла записати на свої світлі сторінки історія. Але мова зараз не про це.

Розвиток ринкових відносин тісно увійшов не лише в економічну сферу. Капіталістичні віяння заполонили і суспільні взаємовідносини, проникнувши у повсякденне, здавалось, часто далеке від ринку спілкування. Саме в таких інтерактивних зв’язках між людьми виникають непорозуміння і конфлікти, причина яких криється у дисбалансі «давати – брати».

Німецький філософ і психотерапевт Берт Хеллінгер вважає, що із принципу «давати – брати» розпочинається наш досвід провини і безневинності. Оскільки, той, хто дає, має право вимагати, а той, хто бере, відчуває себе зобов’язаним, перед тим у кого взяв. Адже, ні той, хто дає, ні той, хто бере не здатен заспокоїтися вповні доти, доки не буде досягнуто рівноваги: доки, той хто узяв – не віддасть, а той, хто віддав, не візьме.

Завжди, коли отримуємо дорогий подарунок, навіть від найближчої нам людини, ми, разом із вдячністю, почуваємо певний дискомфорт, який породжує в нас обов’язок віддячитися цій людині, якщо не рівноцінно, то принаймні наближено до вартості подарунку (хоч і не обов’язково у грошовому еквіваленті, тут навіть може йтися про приємний сплеск позитивних емоцій, який можна спровокувати на замін до наших).

Але наскільки некомфортним може бути стан, у якому доводиться занадто часто щось брати, без відповідної віддачі, так само обділеною і використаною може почуватися та особа, яка постійно перебуває в ролі добродія, того, хто безперебійно усе віддає. Отже, рівновага тут беззаперечно важлива, а разом із нею знайде своє місце і почуття вдячності.

«Усередині кожного з нас ховається дитина, спрагла любові». (Жан Ваньє)

Відчувати вдячність за добро – це одночасна віддача добра іншим, що є виявом любові людей одне до одного. Тільки вдячна людина може по-справжньому бути щасливою. Тільки вдячність може принести справжню радість і задоволення. І не завжди це мусить бути вдячність за якісь матеріальні блага чи послуги.

Це може бути вдячність дітей до батьків, котрі дали їм життя і зробили усе можливе, або навіть і неможливе для добробуту і гарного самопочуття свого нащадка, для щастя своєї дитини. Але ця вдячність не повинна перетворюватися в одвічний обов’язок щось віддавати, наростаюче почуття провини за невиправдані очікування та життєві розчарування, бо тоді вдячність стає тягарем, який гнітить спершу самих дітей, що гіпертрофовано вважають себе невдячними, так і згодом батьків, які, бачачи надмірні старання своїх дітей, не знайдуть у їх діях щирості і задоволення, а лише примус та бажання відати свій борг.

Не варто плутати ці поняття, перебирати на себе занадто багато . Окрім віддавати, треба ще навчитися брати, а надто від батьків, для яких найбільшою радістю є допомога своїм дітям. У в свою чергу, вдячність батьків до дітей зосереджуватиметься на іншому і головно на тому, що вони у них є.

Як дитина дякує батькам за своє народження на світ, так само і батьки є вдячні своїй дитині за її мудрість, послух, за ті радощі і навіть турботи які вона принесла батькам. За кожне видужання після дитячої хвороби, за кожне повернення вчасно додому, згодом за те, що народила їм онуків, допомагає у старості, шанує їх поважний вік.

Вдячність чоловіка до дружини не обмежується приготованою вечерею чи випрасуваними сорочками. Можна подякувати просто за те, що вона збагатила його раніше самотнє життя.

Вдячність – це щирість. Це вияв радості; піднесений настрій. Вдячність обдаровує і того, хто приймає, і того, хто віддає.

В Українська Малій Енциклопедії Євгена Онацького, у статті присвяченій «вдячності» йдеться про таке: «домагатися від когось вдячності, якої він не виявляє, непотрібно і шкідливо: вдячність має походити сама з доброго серця, бо вдячність — це любов до того, хто зробив нам добро, а любові ніхто нікому силою не може накинути». Я в котре подумала, як добре, що сьогодні, не відходячи від комп’ютерного монітору, можна по-телефону процитувати такі важливі рядки.

Далі я почула продовження, що звучало з того боку телефонної слухавки: «Невдячна людина — це людина переважно суха, нечутлива, що, хоча й визнає зроблене їй добро, але надто легко й швидко забуває те почуття полегшення, чи навіть радості, що зродилося в ньому, коли те добро було йому зроблене».

За таких обставин, в іншої людини – добродія, попри всі його благородні наміри та дії, може виникнути відчуття несправедливості, так ніби його використали у власних цілях, знехтувавши основними проявами доброчесності. І якщо одні можуть тривалий час бути одержимі обов’язком відплатити за отримані блага, то інші – так і не дочекавшись очікуваної відплати, можуть таїти глибоке невдоволення, що згодом переросте у закоренілу образу.

Тож тема «образи» стала наступною у нашій телефонній розмові.

Продовження у наступному числі ПОСТУПу

от POSTUP