З крахом Радянського Союзу на хвилі національного відродження в Україні виникало безліч громадських організацій, діяльність яких зводилася до того, аби відродити зруйнований радянською системою український етнос.

Більшість цих організацій сьогодні вже не існують, оскільки за ці роки основна мета їхньої діяльності нібито стала не актуальною. Однією з небагатьох громадських організацій, які постійно діють, є організація «Меморіал». Відтак, наша розмова з головою Львівської обласної історико-просвітницької організації «Меморіал» ім. Василя Стуса Євгеном Гринівим.

— Пане Євгене, на чому зосереджена діяльність «Меморіалу» сьогодні?

— Насамперед ми плануємо закінчити впорядковувати у Львові місця масових поховань людей, які загинули в часи сталінського терору. Адже організацію «Меморіал» було створено в 1988 році як єдину легальну громадську організацію для боротьби з наслідками комуністичного режиму. І вже впродовж 15 років ми на громадських засадах працюємо, щоб увіковічнити імена полеглих українців. Тай не тільки українців.

На сьогодні головним завданням залишається впорядкувати місце братської могили на Замарстинові, де зараз розташовано Львівський інститут внутрішніх справ. Саме в приміщенні цього навчального закладу за радянських часів була в’язниця. На стіні колишньої тюрми буде увічнено імена тих людей, які там загинули. Загалом же з 1939 до 1941 року у в’язницях Львова загинуло роки 3 тисячі осіб, з яких 2700 — ідентифіковано. Всі ці прізвища ми виписали на меморіальній таблиці. Відкриття «Стіни скорботи і пам’яті» відбудеться 22 листопада цього року. Також ми плануємо видати той архівний матеріал, який зібрали за стільки років. Видати хоча б три томи.

— У 80-х роках діяльність «Меморіалу» якоюсь мірою ще залишалася під пресом радянської системи, а чи гальмує щось роботу організації зараз?

— Нашу роботу гальмує байдужість. Байдужість влади. Особливо депутатського корпусу міської ради. Адже таким питанням, як увічнення пам’яті жертв сталінських репресій, повинна займатися влада, а громадські організації мають їй у цьому сприяти. Проте маємо все навпаки.

Зусиллями «Меморіалу» вшановують пам’ять сотень українців, які стали жертвами тоталітарного режиму, впорядковують братські могили. І за весь період свого існування наша організація не отримала матеріальної допомоги від міської влади. Якщо на рівні області фінансування частково є, то місто на проблеми, які має вирішувати безпосередньо, взагалі не реагує.

Так, на цей час «Меморіал» планує в приміщенні колишньої Замарстинівської в’язниці відкрити музей «Українська Голгофа», який би ілюстрував, яких збитків завдав Україні комуністичний режим духовній та мистецькій культурі, а також ділянці людських ресурсів. Це був би єдиний такий музей в Україні.

Однак ми не можемо реалізувати свої плани, бо сьогодні ці приміщення належать Львівському інституту внутрішніх справ. Ректор інституту генерал Ортинський радо йде нам на зустріч і готовий віддати приміщення. Натомість він просить у влади міста передати з балансу на баланс приміщення на вулиці Терашківців. Інститут внутрішніх справ погоджується самостійно обладнати їх під навчальну частину. Відтак пан Ортинський скерування відповідного листа губернаторові, меру міста та нашій організації ще в липні цього року, але досі на це звернення ніхто не прореагував.

— Скільки загалом у Львові є місць масових поховань жертв комуністичних репресій. Які з них досі не відомі громадськості, а також які з них не впорядковані?

— Досі у Львові залишаються нерозкритими три братські могили, про які нам достеменно відомо. Це на Замарстинові, де нерозкрито приблизно 400 останків, на вулиці Чорновола, де була ГУЛАГівська пересильна в’язниця, та в районі Парку культури. І цими місцями досі топчуться люди.

До того ж у Львові є місця масових поховань, про які ми не маємо документального підтвердження. Ймовірно, братські могили є на вулиці Медової Печери, на вулиці Золотій, в районі Левандівки та в Брюховичах. Однак перепоховати ці останки вже немає куди, оскільки в саркофазі на «Марсовому полі», який спорудив «Меморіал» для перепоховань, залишилося лише 60 місць. Неперепохованих залишається 470 останків.

— А скільки потрібно коштів на процедуру перепоховання полеглих? І звідки виділяють кошти на проведення цих робіт?

— При Кабінеті Міністрів України створено державну міжвідомчу комісію з питань вшанування жертв війни і політичних репресій. Вона розробила відповідний грошовий кошторис. Відтак, на ексгумацію останків однієї людини треба витратити приблизно 70 гривень. І це лише на доконечно потрібні матеріали. Робота ж людей не оплачується: все робиться на ентузіазмі.

У Львівській області такі роботи виконують за кошти «Меморіалу» і частково — обласного бюджету. З міського бюджету коштів не виділяють, незважаючи на те, що, згідно із законом України «Про пам’ять жертв воєн і політичних репресій», вшануванням пам’яті полеглих повинні опікуватися органи місцевого самоврядування.

— Пане Євгене, чи буде врешті-решт споруджено меморіальний комплекс на проспекті Чорновола, на місці колишньої ГУЛАГівської пересильної в’язниці?

— Торік нам вдалося встановити пам’ятний знак на цьому місці. Як відомо, через цю пересильну в’язницю пройшли 254 тисячі в’язнів Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини. Саме там загинула понад тисяча осіб. Минулоріч сесія міської ради ухвалила рішення про те, що на проспекті Чорновола буде споруджено меморіальний комплекс. А організація «Меморіал» зобов’язалася розробити концепцію цієї меморіальної території, створити фонд на проведення робіт, оголосити відповідний конкурс і організувати втілення ідеї засобами монументального мистецтва. Наприкінці серпня виконком затвердив рішення, яким визнав основним замовником комплексу організацію «Меморіал». Проте ми дізналися про це рішення випадково.

Натомість сьогодні на виділеній території підприємство «БізнесЗахід» будує авторемонтну майстерню. Підприємство начебто отримало дозвіл на будівництво ще за головування Василя Куйбіди. Найближчими днями ми звертатимемося до Любомира Буняка, аби вирішити це непорозуміння.

— Чи реагує на потреби «Меморіалу» українська діаспора за кордоном?

— Ні, той час, коли діаспора переймалася питаннями вшанування пам’яті жертв комуністичних репресій, канув в лету. Діаспора, яка надавала нам матеріальну допомогу, мала безпосередній стосунок до цих подій: українці за кордоном переймалися вшануванням пам’яті своїх родичів, друзів. Тепер нове покоління діаспори мало цікавиться цими питаннями. Зрештою, вони вважають, що це турбота держави.

— Пане Євгене, якщо простежити діяльність «Меморіалу» від 1988 року і до сьогодні, то в який період працювати було найважче?

— Безперечно, найважче працювати зараз. Адже влада вважає, що питання вшанування пам’яті жертв комуністичного режиму вичерпано і займається вирішенням важливих, але побутових справ. Громадськість збайдужіла. Будь-які членські внески чи пожертвування як такі відсутні. Немає приміщень для облаштування архівних документів. Однак впорядковувати сторінки нашої історії — це функції не громадських організацій, а держави, це обов’язок її громадян. Ми на весь світ заявляємо, що ми нація, яка найбільше постраждала від комуністичного режиму. Водночас, у сирих підвальних приміщеннях гине безцінний матеріал, велика кількість документації, свідчень очевидців тих подій, які більше ніхто і ніколи не знайде. Музеї єврейського голокосту є в цілому світі, навіть споруджується в Києві. І це правильно. Проте ми — титульна нація держави — не можемо спромогтися на один музей в Україні, який би був присвячений державному тероризму колоніальних режимів проти цивільного населення України.

Розмовляла Ярина МАТВІЇВ

от POSTUP