Ігор МЕЛЬНИК

На вулиці Потоцького (колись Хрестовій, тепер Генерала Чупринки) під номером 58 до 1939 року працювало підприємство Івана Левинського. Це був великий будівельний концерн, який об’єднував архітектурне бюро, будівельне підприємство, гуртівню будівельних матеріалів, тартак та фабрику керамічних виробів.

Архітектор

Засновником цієї найбільшої в Галичині будівельної фірми був Іван Левинський. Народився він у місті Долині 6 липня 1851 року. За переказами, предки Левинського походили з Наддніпрянщини, підтримували гетьмана Івана Мазепу і мусили втікати в Галичину після його поразки.

1875 року Іван Левинський закінчив Технічну академію у Львові, а 1901 року отримав звання надзвичайного професора будівництва Львівської політехнічної школи. 1903 року його обирають професором будівельного відділу, 1909-го — звичайним професором Політехніки, де він очолював кафедру ужиткового будівництва.

Сам талановитий архітектор, Іван Левинський проектував багато будівель, упроваджуючи на галицький ґрунт здобутки модерної архітектури. Одночасно він вносив у свої проекти елементи галицького та українського національного будівництва, ставши одним із творців неповторної української сецесії початку ХХ сторіччя. Деякі мистецтвознавці називають цей стиль «гуцульською сецесією», однак видається, що він використовував не лише традиції Гуцульщини, але й Бойківщини, Галичини, Наддніпрянщини…

Іван Левинський був не лише талановитим архітектором, але й добрим підприємцем та організатором. Розуміючи, що самотужки всього не спроектуєш, він ще 1881 року створив архітектурне бюро, до якого залучив видатних будівничих, зокрема Тадея Обмінського, Олександра Лопушинського, а згодом і сина Лева Левинського.

Підприємець

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у будівництві розпочалася своєрідна революція. Масове впровадження у житлових будинках водопроводу, каналізації, електричного освітлення ставило нові вимоги до проектування та будівництва. Підвищувався комфорт помешкань, і не завжди старі будинки можна було пристосувати до нових умов життя.

Відбувалася революція і в технологіях будівництва. Зокрема впровадження залізобетону замість дерев’яного перекриття значно продовжувало вік будівель. Тож і власники будинків прагнули позбутися навіть порівняно нових 15-20-річних будинків, аби на їх місці збудувати нові.

Це стало одним із факторів будівельного буму у Львові в 1890-1910-х роках. Левинський вміло використав цю ситуацію, створивши свій знаменитий будівельний концерн, який об’єднував усі стадії будівництва: вибір та придбання земельної ділянки, проектування і погодження проекту, будівництво, оздоблення, встановлення необхідного обладнання, торгівля та оренда нерухомістю.

Свій до свого

Іван Левинський намагався якнайчастіше залучати до зведення споруд місцевих інженерів, підприємців, будівельників. Ось що пише «Календар «Просвіти» про будівництво будинку Товариства убезпечення «Дністер» на розі вулиць Руської та Підвальної у Львові: «Цілу будову скінчено і віддано до ужитку в жовтні 1906 року. Додати треба, що будова виконана, оскілько можна, руськими силами. Професор Левинський віддав виконання фасади і всіх архитектонічних штук архитекті Обмінському, а декорацію майолікову Русинови архитекті п. Лушпинському; управу будовою інжинєрови Русинови п. Филимонови Левицькому, додав і силу тенічну і 1 підмайстра Русина; межи робітниками мулярськими і тесельськими було багато Русинів. Роботи кафлярські і столярські виконала фабрика проф. Левинського, бляхарські Русин п. Когут, малярські п. Ґелета Теодор, лякерничі п. Лев Качоровський, слюсарські частию п. Стефанівський, столярські меблеві п. Оприск і п. Пендюк, всі Русини. А взагалі всі роботи і інсталяциї виконані краєвими фірмами львівськими, окрім центрального огрівання, котре повірено віденській фірмі…».

Отже, максимально дотримувався принцип — свій до свого по своє. Тож не дивно, що Іван Левинський був активним громадським діячем. Він співпрацював із «Просвітою» і «Сільським господарем», входив до складу ради Національного музею, заснованого у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким.

Як і митрополита Андрея, російська окупаційна влада депортувала Івана Левинського за межі Галичини у 1914 році. Щоправда, не дуже далеко — до Києва. Тут він на вулиці Павловській (тепер Юрія Коцюбинського) збудував дерев’яну українську греко-католицьку церкву в гуцульському стилі для військовополонених галичан. Ця церква стала згодом військовою каплицею для київських Січових Стрільців Євгена Коновальця. 1934 року її зруйнували більшовики і збудували на тому місці адміністративний будинок, у якому тепер міститься Посольство США.

Левинський повернувся до Львова 1918 року, пережив Листопадовий зрив і відійшов із життя 4 липня 1919 року. Помер від інфаркту, не витримавши, можливо, нового польського окупаційного режиму.

На щастя, більшість будівель, споруджених Іваном Левинським та його фірмою у Львові, збереглась донині. Деякі з них перебудовані, але зберігають неповторні елементи стилю видатного будівничого. Наприклад, будинок на вулиці Генерала Чупринки, 77, в якому про сецесію нагадують ковані решітки на брамі та балконі, а також керамічні плитки.

Залишки фабрики

Ті знамениті керамічні плитки фабрики Левинського, що стали невід’ємним елементом львівської сецесії. Деякі з них можна побачити на виставці, яку зараз відкрито у Палаці мистецтв. А зібрав їх там невтомний дослідник та популяризатор мистецької спадщини Івана Левинського, художник і мистецтвознавець Олесь Нога.

За радянських часів концерн Левинського, який займав значну територію між нинішніми вулицями Генерала Чупринки, Жуковського, Єфремова та Левинського, був націоналізований і розділений поміж кількома різними підприємствами. Деревообробне підприємство існувало до 1970-го, коли на його місці побудували кілька стандартних п’ятиповерхівок.

А під №58 на вулиці Генерала Чупринки ще збереглося кілька корпусів керамічної фабрики Левинського. На одному з них реклама продукції — майстерна композиція з майоліки.

 

от POSTUP