Антон ФЕДОРЦІВ, ПОСТУП

На фінішній прямій опинився черговий непростий рік. Пандемія коронавірусу і в 2021 році продовжила справляти фундаментальний вплив на події планетарного масштабу. Відчутний ефект важка недуга мала по обидва береги Дніпра. Та зазвичай в Україні панує своя унікальна атмосфера, тож навіть новітня пошесть змушена вдовольнитися лише перебуванням поруч із низкою інших тутешніх потрясінь. Рік 2021-й знову не став проривним – ні політично, ні економічно, ні в соціальному вимірі. Зате, попри серйозні побоювання 12-місячної давності, не завершився повномасштабною катастрофою держави.

світлина Радіо Свобода

Головною фігурою упродовж усього звітного періоду залишався чинний президент Володимир Зеленський. Недарма за підсумками року він отримав відразу дві полярні регалії. За даними спільного загальнонаціонального дослідження фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, глава держави водночас став «політиком року» (17 % респондентів) і «розчаруванням року» (45 % опитаних). В обох номінаціях Зеленський додав. Та якщо цифри позитивної категорії перебувають у межах теоретичної похибки в порівнянні з минулорічним показником, то до статусу «невдахи» президент додав майже два десятки пунктів за рік. Такий підсумок цілком закономірний. Господар Банкової та його оточення впродовж усієї каденції роблять усе, щоб Зеленський і тільки він асоціювався зі всіма змінами в країні. Та брак позитиву в напрямі перетворень на третьому році президентства почав грати проти глави держави, який не в змозі виконати власні передвиборчі обіцянки.

Рік, що минає, видався для Зеленського бойовим. Лояльний до влади політолог Фесенко охрестив ці 12 місяців «контрнаступом» президента. Але насправді глава держави провів цей час у зведенні рахунків із політичними опонентами. На початку лютого руками Ради національної безпеки і оборони влада припинила діяльність «мерзенної трійки» телеканалів, пов’язаних із Віктором Медведчуком – «112 Україна», NewsOne та ZIK. Однак, попри публічні переконання, згадані медіа фактично поплатилися не за проросійський чи навіть українофобський контент, а за належність конкретній людині. В ефірі продовжили працювати інші лояльні до Москви телевізійні кнопки. Натомість доля телепулу Козака-Медведчука за кілька тижнів ледь не спіткала орієнтований на Петра Порошенка «Прямий». Це вкупі з кримінальним провадженням проти одного з лідерів «Опозиційної платформи – За життя» головним мотивом «наступу» на Медведчука зробило електоральний.

Бажаний для президентської команди ефект виявився тимчасовим. Партійний рейтинг ОПЗЖ і особисті цифри лідерів політичної сили дійсно спершу «просіли». Та під кінець 2021 року найбільший уламок Партії регіонів відвоював втрачені позиції – група «Рейтинг» зафіксувала рівень підтримки ОПЗЖ на рівні 10,5 %, а Центр Разумкова «вивів» Юрія Бойка в топ-5 кандидатів у президенти (9,2 %). Натомість затребуване національними інтересами перекривання кисню проросійським пропагандистам так і не відбулося. Вони осіли на інших телеканалах, а народні депутати від «Слуги народу» та представники влади регулярною появою в тамтешніх ефірах їх лише легітимізували. Попри домашній арешт Медведчука, бій із проросійською колоною у цьому форматі Зеленський програв, хоч громадянське суспільство й навіть опозиційні партії наполягали на боротьбі до перемоги.

Зате президент цьогоріч здихався відразу двох внутрішніх «опозиціонерів». Посеред літа трапилася сенсаційна відставка Арсена Авакова з посади міністра внутрішніх справ. На папері добровільний відхід міністра-рекордсмена після семи років перебування на посаді насправді був спровокований розмовою з главою держави і став кабінетною перемогою глави Офісу президента Андрія Єрмака. Головний наслідок – брак у владі альтернативних точок зору, особливо, в зовнішній політиці. При всіх своїх недоліках Аваков залишався ледь не останнім «яструбом» у вітчизняній владі, який усвідомлював усю безперспективність пошуку миру в очах Путіна. Ввірене ж йому колись міністерство за прикладом інших тишком-нишком перетворюється в слухняного виконавця волі Банкової.

Інша справа – Дмитро Разумков. Політичне розлучення Зеленського з першим номером передвиборчого списку «Слуги народу» назрівало давно. Отримавши посаду голови Верховної Ради, колишній політтехнолог з часом еволюціонував у самостійного політика. Ревнивий до успіху інших президент власної гри Разумкова не оцінив. Після серії незгод із проектами рішень РНБО та законом про олігархів спікер отримав «чорну мітку». Та для його відставки з посади президентську фракцію довелося вдруге збирати в Трускавці, де кожен із народних обранців під пильним контролем Зеленського повинен був узяти на себе зобов’язання відректися від недавнього соратника. Щоправда, голосів у «Слузі народу» забракло – довелося покластися на допомогу «Батьківщини» та груп «За майбутнє» і «Довіра». Як наслідок, після відставки Разумкова фракція фактично втратила більшість у парламенті та змушена співпрацювати зі згаданими трьома об’єднаннями.

Натомість колишній спікер опинився у цукерково-букетному періоді з українським виборцем. Разумков став зіркою політичних шоу, опанувавши роль справжнього, незаплямованого «нового обличчя» та вміло оперуючи невиконанням програми президента та його політичної сили зразка переможного 2019-го. Ще до реального створення власної партії «бренд» Разумкова готові підтримати 6 % громадян («Рейтинг»), а на президентських виборах за нього готові проголосувати 9,3 % виборців (Центр Разумкова). Більше того, в гіпотетичних других турах за крісло глави держави перший номер «Слуги народу» перемагає і Зеленського, і Порошенка. Щоправда, лідеру міжфракційного об’єднання «Розумна політика» спершу туди треба потрапити.

А ось мільярдер Рінат Ахметов уже потрапив – у непросте становище. У відповідь на спробу «розкуркулення» багатій з Донецька повністю надав для Разумкова та опозиційних партій свій медіаресурс. Осінні ефіри телеканалів «Україна» та «Україна 24» перетворилися у регулярні побиття політичних малюків зі «Слуги народу», Офісу президента та Кабінету міністрів. Дійшло до того, що найбільша парламентська фракція вирішила бойкотувати ресурси топ-бізнесмена задля традиційної «теплої ванни» телеканалу «1+1» Ігоря Коломойського. Сам Ахметов, однак, готовий шукати порозуміння з Банковою і навіть пожертвувати кількома політичними «пішаками» задля спокійної роботи своєї бізнес-імперії й надалі. Та береги в сліпій боротьбі з ним Зеленський, здається, остаточно втратив. Намагання ж перекласти відповідальність за енергетичну кризу та провал урядом підготовки до опалювального сезону на підконтрольний Ахметову ДТЕК лише позбавляє Банкову маневру та остаточно зробить мільярдера прихильним до альтернативних кандидатів у президенти.

Закрити рік вітчизняна влада вирішила ще одним кавалерійським наскоком. Державне бюро розслідувань висунуло чергову підозру екс-президенту Петру Порошенку. Після провалу двох-трьох десятків проваджень широкого спектру – від бойових дій на Донбасі, проходу кораблів Керченською протокою до кадрових призначень і сприянні в отриманні українською церквою томосу про автокефалію – тепер слідчі «шиють» лідеру опозиційної «Європейської Солідарності» державну зраду та фінансування тероризму. Екс-президента намагаються пов’язати з Медведчуком і схемою постачання вугілля з непідконтрольних районів Донеччини та Луганщини на українські підприємства. Наче забувши про купівлю електроенергії напряму в Росії прямо зараз, правоохоронці намагаються віднайти непоправну шкоду національним інтересам від співпраці з «прописаними» в Україні шахтами. Не склалося і зі спецефектами шоу «Посадити Порошенка». П’ятий президент поїхав геть від намагань вручити підозру посеред вулиці, а в час спроб отримати санкцію на його арешт давно перебував за межами України. А те, що за даними Центру Разумкова Порошенко вперше перемагає чинного президента в імовірному другому турі нових виборів, вочевидь, просто співпадіння. Чим же хизуватиметься Зеленський у новорічному зверненні?..

Залишилася без здобутків вітчизняна влада і на міжнародній арені. Гучно розрекламована «Кримська платформа», хоч і зчинила заграву на берегах Волги й Дону, але прогнозовано перестала бути актуальною темою у зовнішній політиці офіційного Києва. Натомість провідним стало перманентне брязкання РФ озброєнням у прикордонні та в окупованих українських регіонах. Адекватної та стабільної реакції на військову загрозу Зеленський і його команда сформувати так і не спромоглися. Президент то готовий вести перемовини в «Нормандському форматі», то покірно чекає рішень від особистих розмов із Владіміром Путіним західних лідерів, то наполягає на двосторонній зустрічі з російським візаві.

Новий президент Сполучених Штатів Джозеф Байден, здається, волів узагалі не контактувати з українським колегою після втягування Трампом Зеленського до брудної гри проти демократа в ході американських виборів. Та тут Путін із його маніакальним бажанням повернути бунтівну «окраїну» до власної орбіти впливу насправді Україні підіграв. Чинна американська адміністрація перебуває у тісному спілкуванні з Офісом президента, але в стилі часів Обами схильна до поступок Москві. Імовірно, навіть коштом безпеки України. Зеленський не домігся ані Плану дій щодо членства в НАТО, ані блокування добудови газогону «Північний потік-2», а це лишень частина дипломатичного «домашнього завдання». Принцип же «Нічого про Україну без України» остаточно відійшов у небуття.

Торік були сподівання, що брак особливих очікувань від року прийдешнього принесе українцям щастя. Тепер настав час схрещувати пальці перед 2022-м. Наївні сподівання на кшталт обрання Україною в рік Тигра шляху «азійських тигрів» Республіки Корея, Сінгапуру, Гонконгу чи Тайваню варто відразу відкинути. Та бодай на здобуті після Революції гідності повернення віри в щасливий завтрашній день і поступове покращення загальної соціально-економічної ситуації українці заслуговують. А з ними й шанси на національний успіх держави лише зростатимуть.

от POSTUP